Придивляючись до переліку книг Біблії Тисячоліття (Biblia Tysiąclecia, BT) і порівнюючи його з іншими виданнями, такими як Гданська Біблія (Biblia Gdańska), Нова Гданська Біблія (Nowa Biblia Gdańska), Осучаснена Гданська Біблія (Uwspółcześniona Biblia Gdańska), Берестейська Біблія (Biblia Brzeska), Варшавська Біблія (Biblia Warszawska), Біблія Якуба Вуйка (Biblia Jakuba Wujka), Торунський переклад Біблії (Biblia przekład Toruński) чи Біблія Нового Завіту (Biblia Nowego Przymierza), ми побачимо певну відмінність у переліку книг, головним чином Старого Завіту. Усі ці книги, «додані» у виданні Біблії Тисячоліття, загальновідомі як апокрифічні книги.
АПОКРИФИ
Апокрифи — це збірка книг, написаних у період між Старим і Новим Завітом. Це був період 400 років мовчання і відсутності пророків, які зазвичай записували такі писання під Божим натхненням. Імовірно, всі вони виникли протягом перших двох століть до народження Христа. Попри те, що зміст цих книг описує події минулого. Усі апокрифічні книги (за винятком 2-ї книги Ездри) були написані в грецькому варіанті Старого Завіту, відомому як Септуагінта. Септуагінта ввійшла в загальний ужиток у Палестині (Ізраїль) і була дуже популярною версією за часів Ісуса, хоча сам Ісус ніколи на неї не посилався. Палестинські євреї також ніколи не прийняли цих апокрифічних видань.
За Вікіпедією: Апокриф (грец. ἀπόκρυφος, ápókryphos – прихований, таємний) – назва, яку нині вживають переважно в релігійному контексті щодо книг на біблійну тематику, які вважають ненатхненними і через це такими, що не входять до складу Канону Біблії. Інші назви — книги девтероканонічні (другоканонічні). У ширшому значенні це твір сумнівної, підозрілої автентичності.
Цю назву в нехристиянській давнині вживали щодо релігійного чи філософського тексту в елліністичних містеріальних релігіях та філософських системах герметичного характеру. Апокрифи були широко поширені аж до кінця давнини на теренах Римської імперії, особливо в її східній частині, у вигляді релігійної течії, званої гностицизмом (позахристиянська течія). Однак в останньому випадку питання апокрифів уже пов’язується з християнством, що випливає з характеру самого гностицизму. У цьому контексті термін «апокриф» у філософсько-релігійних колах означав, що до окремих книг мають доступ лише присвячені особи, які володіють певним знанням (гнозис), недоступним для непосвячених, що суперечить вісті євангелії, яка призначена для всіх. У протестантських Церквах ці книги називають псевдоепіграфами (від грец. ψευδής pseudes «неправдивий» і ἐπιγράφω epigráphō «писати») = неправдиві писання.
Термін «апокриф» стосується переважно книг Старого Завіту, йдеться про такі 7 книг:
- 1-а книга Макавеїв (1 Мак);
- 2-а книга Макавеїв (2 Мак);
- Книга Мудрості (Мдр);
- Мудрість Сираха (Екклезіястик) (Сир);
- Книга Товита (Тов);
- Книга Юдити (Юдт);
- Книга Варуха (Вар).
Уривки, які вважають девтероканонічними, є також у двох інших книгах:
- із книги Даниїла: молитва Азарії (Дан 3:24-90) і два останні розділи (Дан 13-14);
- уривки книги Естер грецькою мовою
Істинний канон книг Біблії
Канон (грец. κανών – «правило поведінки») – збірка або перелік книг, визнаних автентичним і натхненним Святим Письмом (Біблією). Встановлення канону тісно пов’язане з визнанням Біблії та її окремих частин твором, що виник за натхненням Бога.
З погляду юдаїзму і християнства апокрифами називали писання, які не були прийняті до канону священних писань, тобто такі, що перебувають ніби в певній опозиції до канону. У цьому значенні вживають також термін псевдоепіграф.
У ранньому християнстві, причому в найраніший його письмовий період, такі книги були відкинуті, бо було визнано, що вони написані не безпосередньо під впливом Святого Духа. Критеріями, якими керувалися, відкидаючи такі писання, були, зокрема:
- сумнівне походження тексту, а отже відсутність гарантії передання від апостола — учня Ісуса;
- доктринальна невідповідність загальним засадам віри, причому йшлося не лише про повну невідповідність, а й про сумнівні формулювання чи теорії, що містяться в певній книзі чи писанні;
- релігійний синкретизм у змісті певного писання;
- міфологічні або й просто фантастичні мотиви в тексті;
- велика кількість помилок і розбіжностей з історичними фактами
Канон священних книг (хоча поняття «канон» як таке щодо священних книг тоді не вживалося) в юдаїзмі було визначено наприкінці I ст. н. е. (близько 70 року) в новому осередку вивчення Тори (т. зв. єврейська академія), що містився на території Палестини в місті Ямнія (Явне). До священних книг зарахували ті, що були написані івритом або арамейською – разом 39 книг (без 7 апокрифічних книг). Грецькі тексти (насамперед Септуагінту) та інші було відкинуто, назвавши їх зовнішніми писаннями (га-хіцоним). Так виник т. зв. єврейський канон, що охоплював меншу кількість книг, ніж Септуагінта (яка містить ці 7 апокрифів, тобто 46 книг), на якій спирається християнство.
Єврейська рада рабинів зібралася в 70 році після народження Христа, щоб вирішити, які книги слід включити до єврейських писань. Вони розмірковували, які з цих книг натхненні Богом, а які ні. Як Рада вони оголосили свою позицію щодо книг, які ми знаємо як апокрифи:
«Той, хто читає ці зовнішні книги [без Божого натхнення], не матиме місця в прийдешньому світі.»
Різниця між зазначеним вище єврейським каноном і Септуагінтою — це сім книг, щодо належності яких до канону виникали сумніви вже в ранній період християнства, аж до 1546 року.
Окрім цих семи апокрифічних книг, вважається, що апокрифів Старого Завіту загалом близько 60 творів, а Нового Завіту — ще більше, причому неможливо встановити навіть приблизну кількість усіх неканонічних писань часів Нового Завіту.
Церква не повинна створювати канон і вирішувати, які книги увійдуть до Біблії. Церква має віднайти й визнати, які книги були натхненні Богом і вживалися як такі від самого початку. Саме Бог встановив і через пророків записав книги, які ми сьогодні лише відкриваємо як справді написані за Його натхненням.
Під час визначення канонічності книг і виявлення їхньої автентичності керувалися п’ятьма принципами:
- Чи книгу написав Божий пророк? Якщо її написав Божий посланець, то вона є Божим Словом.
- Чи автор підтвердив канонічність свого твору Божими діями?
Часто чудеса й знамення відрізняли Божих пророків від фальшивих. Мойсей, наприклад, отримав силу творити чудеса, щоб довести, що його покликав Бог (Вих 4:1-9). Ілля також переміг пророків Баала завдяки надприродним знаменням (1 Цар 18). Служіння Ісуса Бог також підтвердив чудесами й знаменнями (Дії 2:22).
- Чи вістка проголошувала правду про Бога? Бог не може суперечити Сам Собі (2 Кор 1:17-18), не може також говорити неправду (Євр 6:18). Тому жодна книга з неправдивими твердженнями не може бути Божим Словом.
- Чи приходить вона з Божою силою? Отці вірили, що Боже Слово живе й діє (Євр 4:12), тому воно повинно мати силу змінювати на збудування (2 Тим 3:17) та євангелізацію (1 Пет 1:23). Зміст певної книги мав, отже, нести практичну, позачасову науку, що змінює життя.
- Чи книгу визнав Божий народ? Безсумнівно вирішальним чинником було те, чи визнавали певну книгу віруючі, які жили в ті часи. Чи Божий народ визнав цю книгу, читав і застосовував її як Боже Слово? Якщо так, це була вказівка до визнання її канонічною.
«Тому й ми невпинно дякуємо Богові, що коли ви прийняли слово Боже, яке почули від нас, то прийняли його не як слово людське, а — як воно є насправді — як слово Боже, що діє й у вас, які вірите.» – 1 Сол 2:13
Як апокрифи опинилися в католицькій Біблії?
Усе почалося, коли папа Дамас дав Ієроніму (331-420 рр. по Хр.), найосвіченішому богослову того часу, своє уповноваження підготувати латинську версію Біблії (Вульгату) наприкінці IV століття.
Ієронім створив канон Старого Завіту на основі єврейського канону, однак йому доручили додати до нього апокрифічні книги. Він був проти цього, але додав їх наприкінці Старого Завіту як збірку додаткової, ненатхненної літератури й супроводив коментарем. Він був явно проти апокрифів. До XVI століття апокрифічні книги офіційно не вважалися натхненними писаннями.
Догматично канонічність цих 7 книг було остаточно підтверджено в католицькій Церкві (і православній) у XVI столітті на Тридентському соборі 8 квітня 1546 року. Проте такого рішення не прийняли протестантизм і всі інші християнські церкви, які свій канон збудували на єврейському каноні, що був установлений ще давно, а 7 додаткових книг і надалі вважали апокрифами. У Старому Завіті за натхненні визнають лише 39 книг єврейської Біблії (24 або 22 за єврейським поділом), прийнятих юдаїзмом.
Цікаві факти
- Апокрифи з’явилися в латинській Вульгаті, в одному з ранніх латинських перекладів з івриту. Спочатку вони функціонували як додаток із приміткою, що не є частиною єврейського канону. Адже їх немає в єврейській Біблії, і вони ніколи не були включені до її канону. Це означає, що євреї, народ, обраний Богом спочатку, який отримав приписи Божого Закону, однозначно вважали, що автори цих книг не були натхненні Богом.
- Ці книги були майже повністю написані грецькою мовою, а не івритом (і арамейською), як усі книги Старого Завіту.
- Слово «апокриф» означає «речі приховані», таємні, сфальсифіковані, неавтентичні, невизнані й неканонічні.
- Апокрифічні книги не були частиною католицької церкви до 1546 року. Єдині церкви, де нині вживаються неканонічні книги, — це православна і католицька церква. Католицька церква визнала натхненною частину (7 книг) з-поміж книг, що містяться в олександрійському каноні (Септуагінті), але відсутні в єврейській Біблії.
- Жодна з християнських церков не приймає апокрифічних книг, за винятком православної та католицької Церкви.
- У Біблії немає жодного сліду того, щоб на апокрифічні писання посилався Ісус, євреї, автори Нового Завіту чи більшість ранніх учених і отців Церкви.
- У них також немає жодної згадки про прихід Месії.
- Жоден з апокрифічних авторів не посилається на Боже натхнення й авторитет, а подекуди навіть навпаки.
- Жоден з авторів не передав жодної вістки від Бога
- Ці книги містять багато історичних, географічних, хронологічних помилок і навіть суперечать самі собі.
- Ці книги навчають доктрин і підтримують практики, що суперечать канонічним писанням, як-от: схвалюється брехня, виправдовуються самогубство й убивство, а також навчання магічних заклинань і їх схвалення, і молитва до померлих.
- Йосиф Флавій (37-100 рр. по Хр.) — відомий єврейський історик — також підтверджував канонічність і правдивість книг Старого Завіту (39 книг), перелічуючи їх у своїй праці. Він також відкидав автентичність апокрифів.
Апокрифи Нового Завіту
Апокрифів Нового Завіту так само велика кількість, серед них можна назвати:
- Євангеліє від Варфоломія;
- Євангеліє від Пилипа;
- Євангеліє від Івана (арабське);
- Євангеліє від Юди;
- Євангеліє від Матвія (Маттії);
- Євангеліє від Петра;
- Євангеліє від Фоми
Існують і інші писання, такі як Дідахе (Учення дванадцяти апостолів) (грец. Διδαχὴ) – анонімний короткий трактат давнього християнства, одне зі старших писань апостольських отців. Не включений до канону Нового Завіту (апокриф). Виник, імовірно, в першій половині II століття, хоча частина дослідників вважає, що цей текст старший за деякі наймолодші книги Нового Завіту. Текст Дідахе зберігся в рукописі Codex Hierosolymitanus 1056 року.
Дідахе — одне з найдавніших християнських джерел. Воно ще перебуває під сильним впливом юдаїзму. Античний текст загинув, і тривалий час був відомий лише з цитат у творах отців Церкви. Дідахе виявив лише 1873 року в бібліотеці Госпіцію Святого Хреста в Константинополі митрополит Філотей Бриєнній у рукописі Codex Hierosolymitanus 1056 року.
Канон Нового Завіту також формувався подібним чином упродовж часу. Греки першими здійснили поділ Нового Завіту ще до Нікейського собору (325 р.), імовірно вже близько 250 року після Христа. Нині доступно близько 25 тисяч рукописів Нового Завіту. Для порівняння, «Іліади» Гомера віднайдено 643 рукописи, і ніхто не ставить під сумнів її автентичність.
Деякі помилки апокрифів
Можна не помітити жодної проблеми в апокрифічних книгах, якби ми читали їх без особливого аналізу й уваги. Деякі з них — просто добрі історичні, літературні твори, інші — оповідання чи фантастика, але не можна вважати їх натхненним Божим Словом. Звісно, нижче я наводжу лише кілька прикладів, насправді до кожної книги можна знайти щонайменше 10 серйозних помилок.
Книга Товита
Різновид казки для дітей, сповнена доктринальних, моральних, географічних і хронологічних помилок. Книга, повна анахронізмів (непомітних після перекладу польською мовою), чітко показала євреям, що цей документ є вигадкою.
Приклад 1
1:1-4: «Книга історії Товита (…) якого Салманасар забрав у полон (…) я тоді був ще юнаком — ціле коліно Нефталимове, мого предка, відступило від дому Давида (…) і від міста Єрусалима…»
Полон за Салманасара (що відбувся близько 703 року до Хр. за 2 Цар 17:1-6) суперечить твердженню про те, що автор був юнаком, коли коліно Нефталимове відступило від Єрусалима (1 Цар 12:19-20, близько 975 року до Хр.). Різниця в 270 років чітко показує, що ця історія вигадана, адже Товит мав би бути віком 270 років, коли писав цю книгу.
Приклад 2
4:10; 12:9; 14:10-11: «бо милостиня визволяє від смерті й не дає ввійти в темряву. (…) Милостиня визволяє від смерті й очищає від усякого гріха. Ті, хто дає милостиню, насичені будуть життям. (…) бо [Ахікар] давав милостиню, уник засідки смерті, (…) Тож тепер, діти, дивіться, які наслідки має подавання милостині…»
Ці уривки навчають неправдивих і несумісних з Біблією наук, що давання грошей:
- Визволяє від смерті
- Стримує людей від входження в темряву
- Очищає від гріха
У книзі Левит 17:11 написано, що «кров є очищенням за життя», тому Ісус мусив пролити за нас кров на хресті. Відшкодуванням за гріх у Старому Завіті могло бути лише пролиття крові жертовних тварин.
«Його Бог поставив як очищення через віру в Його кров, щоб показати Свою праведність через відпущення — у Своїй довготерпеливості — раніше скоєних гріхів» – Рим 3:25
Висновок, зроблений з цих апокрифічних віршів, такий, що спасіння ґрунтується на тому, скільки грошей людина дає, і що я можу купити собі вхід до неба. Це суперечить Еф 2:8-9, де сказано:
«Бо благодаттю ви спасені через віру, і це не від вас, це дар Божий. Не від діл [не через милостиню], щоб ніхто не хвалився.»
Ці твердження про можливість викупитися від смерті, темряви й гріха цілком небіблійні.
Приклад 3
4:17: «Клади свої хліби на гріб праведних, а грішникам не давай»
Це не узгоджується з Божим Словом щодо поганських обрядів, яке говорить:
«Тоді скажеш перед ГОСПОДОМ, своїм Богом: Я взяв з дому те, що освячене, і дав з того також левиту, приходьку, сироті та вдові згідно з усіма твоїми заповідями, які ти мені наказав. Я не переступив твоїх заповідей і не забув їх. Я не їв з того під час жалоби, нічого з того не віддав на буденне вживання, ані нічого з того не дав для померлих. Я послухався голосу ГОСПОДА, мого Бога, я зробив усе, що ти мені наказав.» – Повт 26:13-14
Книга Юдити
Ця книга є спробою історичного зображення євреїв того часу, але також сповнена доктринальних, моральних, історичних, географічних і хронологічних помилок. Така велика кількість помилок чітко свідчить, що це не натхненна книга.
Приклад 1
1:1: «Це було дванадцятого року царювання Навуходоносора, який царював над Ассирією у великому місті Ніневії…»
За книгою Даниїла 4:4-6.30 та іншими світськими джерелами Навуходоносор був царем Вавилонської імперії й правив із Вавилона, а не з Ассирійської імперії з осередком у Ніневії. Ми знаємо це з його власних слів:
«Цар почав говорити: Хіба це не той великий Вавилон, який я силою своєї потуги збудував як осідок царства і на славу своєї величності?» – Дан 4:30
Приклад 2
1:6: Коментарі щодо річки Гідасп у Месопотамії (нинішній Ірак)
Насправді ця річка тече в Індії, тобто за тисячі кілометрів звідти.
Приклад 3
2:21: «І він вирушив із Ніневії, ідучи три дні в напрямку рівнини Бектілет. Під Бектілетом розбили табір…»
Навряд чи можливо за 3 дні дістатися з Ніневії до Бектілету. Ця відстань становить 480 км.
Приклад 4
9:2.10.13: «Господи, Боже (…) вдар підступом уст моїх раба разом із полководцем (…) Дай мені підступну мову, щоб завдала їм рану й синець…»
Юдита уславляє й хвалить Бога і водночас просить благословення для своєї брехні та підступу. Це серйозна моральна невідповідність вістці Біблії.
Додатки до книги Естер
Усередині канонічної книги Естер на початку й наприкінці містяться додані, апокрифічні тексти. Причина існування цих додатків — намір зробити цю книгу більш релігійною через додавання посилань на Бога й молитви, яких не було в первісному тексті. Проте ці уривки містять помилки історичного й хронологічного характеру.
Приклад 1
1:1q: «І доручив цар Мардохею службу на [царському] подвір’ї та обдарував його за це подарунками.»
Це суперечить канонічному тексту книги Естер 6:3, де сказано: «Нічого для нього не було зроблено»
1-а книга Макавеїв
Описує історичні події та політичну ситуацію євреїв. Ця книга містить помилки історичного й географічного характеру.
Приклад 1
8:15: «…щодня збирається їх триста двадцять [членів ради] і завжди радяться про народ, як найкраще зберегти в ньому лад.»
Історія свідчить, що Рада збиралася лише тричі на місяць і з нагоди свят.
Приклад 2
12:30: «…Адже вони перейшли на другий бік річки Елевтер…»
Ця річка надто далеко від околиць Хамата (12:25), щоб Йонатан міг розпочати погоню.
Приклад 3
14:24: «Потім Симон послав до Рима Нуменія з великим щитом вагою в тисячу мін…»
Тисяча мін — це надто велика вага. Грецька міна дорівнює 0,6 кг, що означало б, що щит важив 600 кг!
Приклад 4
15:27: «Він же [Антіох] не хотів цього прийняти, а навіть скасував те, що раніше встановив на його [Симонову] користь; став його ворогом.»
Історик Йосиф говорить, що Антіох прийняв цю допомогу й дари (15:26), які були надіслані (Antiquities, XIII. VII,2)
2-а книга Макавеїв
Описує історичні події, часто доповнюючи 1-шу книгу Макавеїв, але є значно достовірнішою за попередню. Проте сповнена історичних, географічних і хронологічних помилок. Автор намагається тлумачити історії з богословського погляду і, роблячи це, вносить доктринальні помилки та додає науку, якої ми не знаходимо в натхненних текстах.
Приклад 1
2:13: «…засновуючи бібліотеку, він [Неемія] зібрав…»
Ні історія, ні решта Біблії не підтверджують, що така бібліотека існувала.
Приклад 2
2:23-31: «Усе те, що Ясон із Кирени виклав у п’яти книгах, ми намагалися стиснути в одному творі (…) ми намагалися дати тим, хто хоче читати, приємну оповідь (…) щоб заслужити вдячність у багатьох. Дбання про подробиці залишаємо авторові, самі ж намагаємося скласти стислий виклад оповіді (…) докладне розбирання подробиць — це завдання того, хто складає історію (…) остерігатися докладного викладу подій — це завдання того, хто готує стислий виклад…»
Автор книги стверджує, що це його спроба стисло викласти працю Ясона із Кирени. Іншими словами, це спроба скопіювати виокремлену частину історичної книги, а не писання під натхненням Святого Духа. Далі він каже, що мета — дати читачеві «приємну оповідь (…) щоб заслужити вдячність у багатьох.». Автор не вважає свою працю частиною Писань, а лише історичним коментарем, що походить із прочитаних п’яти книг Ясона.
Книга Мудрості (Мудрість Соломона)
Ця книга, нібито написана царем Соломоном, подібна до книги Приповістей. Багато доказів вказує, що насправді ця книга була написана грецькою мовою в першому столітті після Христа, тобто понад 1000 років після того, як жив Соломон. Ця книга містить багато Божої мудрості в багатьох місцях, однак в інших є багато сумнівних тверджень щодо моральності.
Приклад 1
2:24: «А смерть увійшла у світ через заздрість диявола…»
це суперечить тому, що говорить Біблія в 1 Кор 15:21 про гріх Адама: «Бо як через людину [прийшла] смерть…»
Приклад 2
16:20-21: «…ти дав їм без їхніх зусиль готовий хліб з неба [манну], здатний дати всяку насолоду й задовольнити всякий смак (…) а слухняний бажанням того, хто їв, перетворювався на те, чого хто забажав.»
У цьому уривку йдеться про манну, яку ізраїльтяни отримували в пустелі від Бога. Манна описана як щось, що кожному було до смаку і що могло довільно змінюватися залежно від бажання того, хто їв. Це суперечить Вих 16:31: «Вона мала смак коржа з медом», а далі в книзі Чисел 11:4-6 написано, що юрбу простолюду охопила жадоба і їм забажалося м’яса, і вони гордували маною. Якби манна перетворювалася на те, чого хотіли ізраїльтяни, вони б не бажали м’яса.
Мудрість Сираха (Екклезіястик)
Книга, подібна за стилем до книги Приповістей, що містить багато мудрості й біблійних істин, але також низький рівень моральності та помилки в доктрині.
Приклад 1
Пролог: Сирах починає з прологу, твердячи, що його дід намагався написати щось про мудрість і науку на основі знання «Закону, Пророків та інших батьківських книг» (5). Далі радить нам читати це «з доброзичливістю й увагою (…) а вибачити в тих місцях, де комусь могло б здаватися, що, попри нашу старанну працю над перекладом, ми не змогли дібрати відповідного вислову» (15-20)
Сирах чітко дає зрозуміти, що він і його дід Ісус докладають «старанних зусиль і сумлінної праці, щоб цю книгу перекласти» (30), яка є працею інших, написаною івритом. Він також просить вибачення за можливі помилки в тексті. Усі канонічні книги Нового й Старого Завіту були безпосередньо натхненні Богом, ніколи не були перекладом. Двічі Сирах заявляє, що його книга належить до іншої категорії, ніж Закон і Пророки. На підставі всіх цих тверджень, без тіні сумніву, ми можемо зробити висновок, що ця книга не натхненна Богом.
Приклад 2
3:3: «Хто шанує батька, той отримує відпущення гріхів»
Це суперечить книзі Лев 17:11, де написано, що «…кров є очищенням за життя», тому й Ісус пролив за нас Свою кров, щоб викупити нас від гріхів.
Приклад 3
3:30: «…милостиня змиває гріхи.»
Це суперечить Писанню. Дивіться відповідь щодо Товита 4:10 вище.
Приклад 4
40:17: «Милостиня — триває навіки.»
Біблія говорить, що все, що чинить Бог, триває навіки.
Книга Варуха
Нібито написана секретарем пророка Єремії. Частина тексту переписана з канонічної книги Даниїла. Ця книга містить як історичні, хронологічні помилки, так і помилки в пророчих висловлюваннях.
Приклад 1
1:1-2: «Ось слова книги, яку у Вавилоні написав Варух (…) п’ятого року, сьомого дня місяця від часу, як халдеї здобули Єрусалим і зруйнували його вогнем.»
П’ятий рік вавилонського полону датують 587/6 роком до Христа, однак автор часто цитує дев’ятий розділ книги Даниїла, який був написаний за правління Дарія 538 року до Христа. Як автор міг цитувати книгу, яка тоді ще не була написана, а з’явилася лише майже через 50 років? Отже, Варух, справжній секретар Єремії, не міг бути автором цієї книги. Насправді справжній час написання цієї книги датують другим століттям до Христа.
Запитання
- Якщо євреї, апостоли, автори Нового Завіту та сам Ісус ніколи не згадували апокрифічних писань, то чи повинен я?
- Яка твоя думка щодо цих писань?
- Якщо від часу їх написання до 1546 року вони не вважалися натхненними писаннями, чому тепер вони повинні значити щось більше?
- Чи можу я довіряти змісту цих писань?
Рекомендована література від видавництва «Vocatio»:
«Апологетичний путівник» (Przewodnik apologetyczny) – Джош Макдауелл
Рекомендуємо також статті:
Слухайте Новий Завіт на стрімінгових платформах:
- Аудіобіблія в літературному перекладі SNP «Старий і Новий Завіт» (Stare i Nowe Przymierze)
Завантажте застосунок «Biblia Polska» (Польська Біблія) на телефон Android або Apple:
- СВЯТЕ ПИСЬМО – АУДІОБІБЛІЯ – ЗАВАНТАЖИТИ ТУТ
